Анатомия- Влада Ралко

Заслужений діяч мистецтв України, професор Української академії мистецтв.

У 1998 році отримав звання "Художник року" та Премію "Золотий перетин" на III Міжнародному Арт-фестивалі в Києві.

Роботи художника знаходяться в музеях Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Чернігова, Бердянська, Сум, а також у публічних та приватних колекціях Австрії, Німеччини, США, Японії, Франції, країн Балканського півострова.

Живе та працює в Києві.

Пострадянська дійсність насправді мало в чому відрізнялася й відрізняється від того перебування всередині радянського часу. Ще у 90-х роках мені спало на думку порівняти нашу територію із заповідником, коли задля виживання і збереження виду особи приречені перебувати у штучно пристосованому або призначеному кимось середовищі. У такому начебто захищеному просторі людина втрачає щось із засадничо-людського та стає дуже вразливою і нечутливою водночас. Хіба у заповіднику, де мешканці розслаблені позірною безпекою, не спокусливо розпочати сезон полювання?

Попервах сповільнення часу було для мене ознакою періоду, що розпочався наприкінці першого року війни – незакінчена дія тоді наче завмерла у повітрі. Коли вже потому, замість продовжуватись, час мовби пішов по колу, як на мене, це якось аж занадто яскраво виявило його нелінійну конфігурацію. У такому часі унаочнилися впливи минулого, які ковзнули колись непоміченими через їхню нібито неважливість або неактуальність. Різні відрізки часу стали начебто наново перевірятися війною. Ба більше, війна, яку маємо тут, у себе, почала збирати докупи ці відрізки і вставляти їх до загальної картини. Коли я вибудовувала ряд робіт для цієї книжки, то, інтуїтивно добираючи їх серед дуже різних серій та періодів, віднайшла щось накшталт критерію щодо свого вибору. Працюючи над книгою, я усвідомила, що всі роботи в ній стосуються мого перебування поряд з війною. Це можна сказати і про давні роботи. Певні речі, що їх було зафіксовано у різні роки, війна особливим чином актуалізувала. Виходить, зараз вона, мабуть, виявила власні витоки у тих часах, що, здавалося, давно минули.

Нині в деяких своїх «старих» роботах я бачу риси чи деталі, які можна було б визначити як певні архетипи саме для мене. Це, наприклад, лялька або постать, подібна до ляльки, тушка курчати, фрагментоване тіло людини. Під час побудови книги (яка все ж таки ініційована завершенням нової серії робіт 2017 року) я виявила спорідненість між окремими роботами з різних часів – спорідненість, яка не завжди передбачає подібність. Деякі зв’язки або конотації я помітила лише зараз. Скажімо, раніше корпус ляльки я пов’язувала зазвичай з торсами античних скульптур, де рештки мармурових фігур без кінцівок і голів набували ніби більшої потуги, робили вислів автора більш радикальним і концентрованим. Нещодавно я зробила низку малюнків, де утворювалася черга посилань від зображення бронежилетів та інших елементів військового захисту людського тіла до лицарських обладунків. Зараз у «Екстазі відсутності» я намалювала торс людини, подібний до корпуса рожевої пластикової ляльки й до лицарських обладунків водночас. Дещо подібне вразило мене багато років тому у капелі Медичі у Флоренції, де Мікеланджело трактував металевий панцир на тілі Лоренцо Медичі як голий живіт з усіма складками та рельєфами живого тіла замість металевої конструкції.

Війна зосередила увагу навколо життя і смерті та навколо цілісності поверхні тіла як запоруки життя.